Волонтёр Василиса делится опытом работы

Впервые я услышала об организации Деполь Украина совершенно случайно, от друга, когда искала место для волонтёрской практики. Тогда я ещё не знала, что это – начало невероятно интересного и увлекательного периода в моей жизни, полного нераскрытых тайн и времени, за которое я всегда буду благодарна.

Моя волонтёрская работа в проекте «Дом надежды» в с. Коротич началась ранней весной 2013 года. Тогда я впервые познакомилась с женщинами, живущими там со своими детьми, и монахинями, Сёстрами Ренатой и Камиллой, которые играют ведущую роль в организации жизнедеятельности женщин и в домохозяйстве в «Доме надежды».

Моя роль как волонтёра, так же как и моих коллег, была очень простой: беседовать с женщинами, организовывать развивающую деятельность и игры для их детей, пока их мамы заняты другими делами. Кажется, ничего особенного в этом и нет. Но проблема заключалась в ледяной стене, которая стояла между женщинами и детьми с одной стороны, и нами, волонтёрами,  с другой.

Только представьте себя на их месте: Вы – молодая женщина, собирающаяся родить, либо уже имеющая ребёнка на руках.  Все Ваши мысли, чувства, надежды связанны с этим ребёночком. Какой у него будет характер? В какую школу ему пойти? Как сделать его счастливым и здоровым человеком? Но вдруг наступает чёрный день, и единственный вопрос, который стоит перед Вами, это: Как нам теперь выжить? Если Вы оставлены без крыши над головой, без какой-либо поддержки, особенно в Украине, это может загнать Вас в ужасающий глухой угол. Естественно, такая ситуация может очень негативно отразиться на Вас и на ребёнке и травмировать  вас обоих.  Возможно, Вы перестанете доверять всем, даже волонтёрам, которые стремятся Вам помочь.

Мне отчётливо врезался в память вид тех женщин, которые смотрели на нас, волонтёров, с опаской, их недоверчивые глаза.

Поэтому нашей главной целью как волонтёров было поломать эту ледяную стену недоверия. И мы это сделали. Если вначале, когда мы играли с детьми, женщины смотрели на происходящее с тревогой, опять же таки, недоверием, то потом они совершенно спокойно оставляли нас с ними. Затем мы даже подружились. В особенности мне понравился тот важный факт, что женщины начали делиться с нами своими жизненными историями. Это касалось и детей: они перестали бояться и сами предлагали нам играть в разные игры. Они также хотели быт нам друзьями. Победа! Их матеря открыли нам свои сердца и поделились своими сокровенными мыслями и переживаниями, не смотря на то, что раньше мы были для них чужими, «другими».

Всем известно, что когда открываешься перед кем-то, раскрываешь свои переживания и тревоги, это помогает освободиться от всего, что делает тебя несчастным. И то, что я ездила в Коротич, зная, что там – мои друзья, делало также счастливой меня саму.

Деполь Украина помогает менять жизнь людей в лучшую сторону. Эта организация не только оказывает помощь с жильём, питанием и психологическую поддержку, но и позволяет сократить ненужную дистанцию между людьми, попавшими в нелёгкую жизненную ситуацию, и их соотечественниками. Могу сказать, что больше всего в моём волонтёрстве мне понравилось то, что мне довольно легко удалось достичь этой важнейшей цели – показать этим людям, что они – неотъемлемая часть моего общества. Именно это делает нас, украинцев, более сильным, добродушным народом, который  на первое место ставит нужды человека.

Василиса, волонтёр Деполь Украина

Волонтер Василіса ділиться досвідом роботи (English below)

Уперше я почула про організацію Деполь Україна випадково, від друга, коли шукала місце для волонтерської практики. Тоді я ще не знала, що це - початок неймовірно цікавого та захоплюючого періоду у моєму житті, повного нерозкритих таємниць та час, за який я буду завжди вдячна.

Моя волонтерська робота у проекті «Дім надії» у с. Коротич почалася ранньої осені 2013 року. Тоді я уперше зустріла жінок, які живуть там зі своїми дітьми та черниць, Сестер Ренату та Каміллу, що беруть найактивнішу участь в організації життєдіяльності жінок та домогосподарстві у «Домі надії».

Моя роль як волонтера, так само, як і моїх колег, була дуже простою: проводити бесіди з жінками, організовувати розвиваючу діяльність та ігри для дітей у той час, коли їхні матері зайняті своїми справами. Здається, нічого надзвичайного у цьому нема. Проте, проблема полягала у крижаному мурі, що стояв між нами, волонтерами, з одного боку та жінками та дітьми з іншого.

Тільки-но уявіть себе на їхньому місці: Ви – молода жінка, що збирається мати, або вже має омріяну дитину.  Усі Ваші думки, почуття та сподівання пов’язані з цією дитиною. Який характер вона матиме? В яку школу вона ходитиме? Як зробити її щасливою та здоровою людиною?... Але наступає чорний день, і єдиним питанням, яке перед Вами постає, це – як нам обом вижити? Стан, за якого Ви залишені без даху над головою, без будь-якої підтримки, особливо в Україні, може загнати Вас у глухий, страшний кут. Очевидно, що така ситуація може створити доволі гнітючий вплив на Вас та Вашу улюблену дитинку та, в якомусь сенсі, травмувати вас обох. Ви можете бути схильними до втрати довіри до будь-кого, навіть волонтерів, які хочуть Вам допомогти.

У мене досі чітко збереглася пам'ять того, якими недовірливими очами, з яким острахом вони дивилися на нас, волонтерів.

Тому, наша головна мета як волонтерів була зламати цей крижаний мур недовіри. І ми це зробили. Якщо спочатку жінки з острахом та напруженням спостерігали нас, коли ми грали з їхніми дітьми, трохи згодом вони вже спокійно залишали нас з ними. Потім ми навіть подружилися. Особливо мені сподобався той важливий факт, що вони почали ділитися з нами своїми життєвими історіями. Це стосувалося дітей також: вони перестали боятися і самі придумували ігри, в які ми грали разом. Вони хотіли бути для нас друзями також. Нам це вдалося! Їхні матері відкрили нам свої серця та поділилися своїми найпотаємнішими думками, не зважаючи на те, що колись раніше ми були для них чужинцями, «іншими людьми».

Всім відомо, що коли даєш волю тому, що у тебе криється у душі, всі проблеми та переживання, це допомагає звільнитися від усього, що робить тебе нещасним. Врешті, нашою ціллю як волонтерів було допомогти жінкам від цього звільнитися. І те, що я їздила до Коротича, знаючи, що там – мої друзі, зробило щасливою мене також.

Деполь Україна допомагає змінювати життя інших на краще. Ця організація не лише надає житло, харчування та психологічну допомогу, а й скорочує прірву між людьми, що потрапили у скрутну ситуацію, та їхніми співвітчизниками. Можу сказати, що найбільше у моєму волонтерстві мені сподобалося те, що мені так легко вдалося досягти цієї важливої мети – показати цим людям, що вони є невід’ємною частиною мого суспільства.  Саме це робить нас, українців,  сильнішою, доброзичливішою нацією, що ставить потреби людини на перше місце.

Василіса, волонтер Деполь Україна

Volunteer Vasylisa speaks about her experience (на русском--выше)

I first heard about Depaul Ukraine quite accidentally, from a friend of mine when searching for an internship for me. Little did I know this was the beginning of an extremely interesting and gripping time in my life, full of mysteries yet to be explored, and a time for which I would be ever grateful.

My volunteering in the Hope House project in Korotich started early fall 2013. That’s when I first met the women living there with their babies and the nuns, Sisters Renata and Camilla, who take the greatest part in organizing the women’s lives and running the house.

The role my fellow volunteers and I played was very simple: talking to the women, organizing development activities for their children, and playing with them while their mothers are busy around the house. It sounds like an ordinary thing to do; however, it was difficult to break the ice between us and the women and their children.

Put yourself in their shoes. Just imagine you’re a young woman who is about to have a baby or just had one. All of your thoughts, feelings and hopes are around this child. What kind of personality is he or she going to have? What school will he or she attend? How will I make him or her happy and healthy?  ...But a rainy day arrives and the only question you are asking yourself is: how will we survive? Being left without a roof over one’s head, without any means of support, especially in Ukraine, can be frightening, paralyzing. It goes without saying that being in such a difficult spot can discourage, deject and even traumatize you, as well as, your beloved child. You may be prone to distrust everybody, even volunteers who only want to help you.

For me, as a volunteer, the memory of their distrustful eyes, eyes, full of angst that we might hurt them, is engrained in my memory.

So we, as volunteers working with such disadvantaged people, had to do our best to break the ice and build trust. And we did it: while at first the mothers kept a worried eye on us when we were playing with their children, in time, they easily left them with us. Further, we developed a friendship with them. And the thing I find the most critical was that they shared their life stories with us. This was of notice with the children as well: the fear and lack of confidence disappeared, and they introduced their own games to us. They wanted us to be their friends. Success! Their mothers laid bare their hearts and confided in us their inmost thoughts. We were once strangers, “other” people.

It’s a noteworthy fact that speaking your problems and anxieties takes away the burden from your mind and heart, and eventually you simply become a happier person. In fact, this was our very purpose to achieve as volunteers. And I went to that house in Korotich knowing that all those people are my friends, so this delighted me as well.

Depaul Ukraine helps make an important difference in the lives of others. Not only it provides dwelling, food, and professional psychological assistance, but it also shortens the painful gulf between the disadvantaged people and other members of their community. So, the thing I liked the most is that it was really very easy to realize this goal, and unequivocally satisfying to have shown these people that they are an integral part of my world. This is what makes us, Ukrainians, a stronger, friendlier and more people-oriented nation.

Vasylisa

Volunteer, Depaul Ukraine